А тепер по порядку. Після того, як відновилась американська військова допомога, постало головне питання – яка номенклатура зброї потрібна перш за все. Ця номенклатура повинна була відбиратись в залежності від того, що у першу чергу планують робити ЗСУ.
Зрозуміло, що багато літаків, які б могли змінити ситуацію на полі бою, ми б різних причин не отримали - це і дефіцит підготовлених пілотів, і вкрай слабка та вразлива інфраструктура.
Пан Сирський наполягав на традиційному укріпленні існуючої лінії оборони. Укріпленні звичайними методами, які не мінялись з часів Другої світової. Але, як стверджує джерело спеціалізованого військового видання, Департамент стратегічного планування пана Остіна привів багато аргументів того, що навіть значне посилення традиційної лінійної оборони в умовах, коли ворог переважає тебе втричі (причому у всьому – від кількості особового складу до артилерійського боєкомплекту), не гарантує навіть збереження існуючих позицій, не кажучи вже про контрнаступ. Тому що противник цю оборону рано чи пізно продавить. Крок за кроком, село за селом, але продавить. Ресурсів багато, людські життя – ніщо, ненависть до України зашкалює.
Тоді було прийнято рішення (ким – не питайте) порушити лінійність оборони і зробити її «рваною» та максимально мобільною. В умовах жорсткої секретності (задум операції з нашої сторони знало менше людей, аніж пальців на одній руці, а командири отримали свої завдання лише 4 серпня) було здійснено прорив у місці, яка супутникова та агентурна розвідка виявила, як найбільш слабке.
Швидке розсередження, захват основних логістичних пунктів, підрив військових комунікацій і перехід до тактики «рваного фронту». В такій ситуації, як у Курську, українська армія працює високомобільними групами – переважно у лісовій місцевості та з гарною розвідкою - шукайте голку в стогу сіна. Це відповідь тим, хто пише, що лінія фронту збільшилась. Теоретично – так, фактично – ні. Саме так має боротися слабка сторона з сильнішим ворогом.
Мне так видится. Хай бы я ошиблась. 
