Інтервʼю генерала Сергія Наєва, в якому він прямо, скажімо так натякає, на деякі… комусь дуже неприємні речі, неабияк сколихнуло інформаційне середовище.
«Фахових» думок від людей, які за три роки повномасштабного вторгнення так і не дійшли до війська, хоч відбавляй. Від «та надо було, чого вони чекали», до прямих образ в бік генерала. Тим паче, багато фахівців художнього свисту інтерв’ю Наєва так і не прочитали. А якщо і читали, то багато речей не зрозуміли. Ок! Давайте я спробую дещо пояснити все зрозумілою багатьом мовою. Як то кажуть, на прикладі яблук та груш.
Питання не в прізвищі генерала, а в тому, що він говорить. В тому, як пояснює дії війська. Якщо би тоді на посаді командувача обʼєднаних сил, стояв не генерал Наєв, а хтось інший, ну нехай генерал Петренко, то його слова в інтервʼю були приблизно такими ж. Бо військові не можуть діяти як їм заманеться. Військові, в даному випадку мається на увазі командири батальйонів, бригад, зʼєднань. Просто… НЕ МО-ЖУТЬ. На кожне застосування, потрібне бойове або просте розпорядження. Навіть самостійно переміщатись зі Львова до Харкова батальйон або бригада, не можуть. І якщо навіть командир умовного 56377 батальйону, який зараз знаходиться на якомусь полігоні, вирішить самостійно прибути в зону бойових дій, бо «ну його нах сидіти на полігоні, заїб@ло», після першого ж пораненого, а він обовʼязково буде, отримає просте запитання,
- На підставі чого ви тут знаходитесь?
- Воюємо.
- Підстава? Номер беерки?
- Немає. Ми самі так вирішили.
- І як ви тепер будете розбиратись із пораненням хлопця, який опинився в зоні ведення бойових дій… безпідставно? А якщо він помре, хто за це буде відповідати?
- Бееее… мееее…
Вони навіть боєприпаси не отримають без відповідного розпорядження.
Генерал в своєму інтервʼю прямо каже, що не було рішення… до останнього дня не було політичного рішення на розгортання військ. Тобто не був введений в дію Стратегічний план застосування ЗСУ. І цей план вводить в дію точно не генерали. В незалежності від прізвища. Не могла умовна 6678363 бригада за місяць до того самого чорного дня, самостійно прибути в район Генічеська і почати рити окопи та мінувати теріторію. Не могла! Розумійте як хочете. Планувати, могла! Готувати центнери відповідних бойових документів та десятки закритих пакетів, «Розкрити Ч+2… +5…. +10», могла. Проводити командно-штабні навчання і прості навчання на полігоні бригади, могла. Але діяти… не могла.
Уявіть собі ситуацію. Командир бригади, почитавши в інтернетах слова наших союзників про те, що до великої війни залишилось не так багато часу, може місяць, а може три, вирішує самостійно перекрити трасу від Генічеська в бік Мелітополя. Прибуває бригада в район і починає активно рити окопи,
- Ви хто такі? - Наступного дня питає його Голова районної Ради і ще тридцять фермерів.
- Командир бригади, полковник Перемогін.
- Що ви тут робите?
- Займаємо рубіж оборони.
- На підставі чого?
- Ви новини читали?
- Так… Давно читаємо. Але ж новини, це не підстава. У нас що, воєнний стан?
- Ні! - Роздратовано відповідає полковник.
- У вас є бойове розпорядження?
- Теж ні.
- Так тоді знов питаємо, на підставі чого ви перекопали наші поля, майже знищили врожай, перекрили трасу і судячи з усього мінуєте територію перед позиціями?
- Та пішли ви нах@й. Усі разом. Немає часу з вами спілкуватись.
Але через день війна не почалась. І через три дні, також. А ось через тиждень на мінах підірвались два трактори і загинули люди. Хто буде винуватий? Питання риторичне…
Саме для того, аби війську розвʼязати руки в питаннях маневру, виходів в район розгортання, підготовки позицій і так далі, в листопаді 2018 року, в деяких областях України був введений той самий правовий режим «воєнний стан». Не самостійно кимось. Не генералом або генералами, а рішенням Верховної Ради після того, як відповідний документ надійшов від Президента України, Петра Порошенко. Тобто вище політичне керівництво країни, прийняло рішення і спрацювало на випередження. І лише після цього, після рішення Верховної Ради… не до, або замість… лише після цього, війська почали проводити певні дії і як я вже казав, в мій рідний Мелітополь одразу примчалися десантники з девʼяносто пʼятої.
