Вячеслав Ільченко
Вибране · 22 год
Копаючись на архівних сайтах, я натрапив на низку цікавих публікацій про те, як виглядав газовий ринок в 1996-2001 роках.
До історії газових контрактів я звертався настільки неодноразово, що, здавалось б, уже немає такого аспекту, який можна висвітлити. Але як виявляється, там ще копати і копати.
Сьогодні, наприклад, ми нарешті розберемось із головним питанням питань - як саме почали виникати оті газові борги, в оплату яких Росії були передані українські ракети, хто в них насправді винен, і яке місце на газовому ринку насправді займала Юлія Тимошенко - адже тоді вона не була ще політиком (важко в таке повірити, ага?), а власником компанії "Єдині Енергетичні Системи України" (ЄЕСУ).
І почнемо ми із фірми "Ітера".
Більшості вона відома як російська фірма - газотрейдер, яку буцімто хотіла завести на ринок в 2009 р. Юлія Тимошенко замість "патріотичної" компанії Дмитра Фірташа "Росукренерго" (доволі весело це читати тепер, коли ми знаємо, що одним із співвласників там був кадровий гебіст Костянтин Чуйченко, який потім став особистим радником Путіна, а зрештою і членом одного із російських урядів).
Так от, в 2008-2009 рр. був прямо-таки вал публікацій на тему, що Тимошенко хоче повернути на ринок "Ітеру". Я ще тоді ніяк не міг зрозуміти - чому не завести, а саме повернути - невже був такий період часу, коли Україна як держава платила за газ саме цій фірмі?
Виявляється, такий період був. І пов'язаний він із тим, що фактичним керівником компанії "Ітера" (а потім і офіційним президентом) був Валерій Отчерцов - колишній міністр економіки та фінансів Туркменістану, який входив до найближчого кола Сапармурата Ніязова - того самого, Туркменбаші.
В 1994 році Україна вперше закінчила рік із величезним газовим боргом, який обчислювався мільйонами доларів. Уряд тоді очолював Віталій Масол - зараз більше відомий тим, що саме проти нього колись виступала "Революція на граніті" в 1990 році - а тоді він представляв достатньо значуще угруповання в українській політиці, орієнтоване на Москву та хоча б економічне збереження СРСР (тоді це називалось "союзоцентричною політикою").
Віталій Масол не знайшов нічого кращого, ніж передати відшкодування боргів України... приватній фірмі. Це була фірма "Республіка", власником якої був Ігор Бакай - персона уже значно більш відома, адже він став першим "втікачем в Ростов". Саме так - в 2005 р., ще після Помаранчевої Революції, Ігор Бакай, не очікуючи відкриття кримінальних справ (а їх всього було відкрито сім), втік в Росію, де отримав політичний прихисток і високу посаду - на якій, втім, знову прокрався і навіть потрапив до російського Басманного суда, а потім і в тюрму.
Так от, Ігор Бакай отримував доручення від уряду виплатити борг України - який становив 663,8 млн. дол. - а в обмін отримував монопольне право постачання туркменського газу українським споживачам. Не на комерційний ринок - підкреслю - а саме українським споживачам, тобто, це був той газ, який йшов на теплокомуненерго. При цьому фірма була звільнена від податків і навіть не була повинна обов'язково продавати 50% валютної виручки, як це тоді вимагалось від інших міжнародних трейдерів. Документи про такі небачені умови підписали Віталій Масол та Юхим Звягільський.
Само собою, борг фірма Бакая так і не виплатила, зате на поставках туркменського газу заробила кількасот мільйонів доларів. Коли борг виріс уже до мільярдних сум, "Республіку" відсторонили від "туркменських" контрактів.
Ніяких санкцій не накладали, просто відсторонили - хоча розслідування і аудит все-таки провели, завдяки якому я зараз все це і викладаю. Якщо комусь цікаво, я покладу в коменти постанову Кабміна №303 від 22 квітня 1995 року, в якій вся ця історія описана.
Тоді на горизонті виникла, правильно, фірма "Ітера", яка запропонувала прямий контракт на поставку туркменського газу - адже це фактично була прокладка особисто Туркменбаші на паях із "Газпромом". Була створена окрема компанія "Ітера-Україна" - саме за таким же шаблоном, яким потім створювалась "Росукренерго" - і їй були надані такі ж самі пільгові умови, які надавались "Республіці".
На відміну від компанії Бакая, "Ітера" повела себе надзвичайно агресивно і почала підминати під себе газовий ринок України. Це викликало різкий спротив українських трейдерів, інтереси яких представляли - так, ви правильно угадали, Павло Лазаренко та Євген Марчук. Вони активно виступали проти контрактів із "Ітерою", а на її захист виступав - ви не повірите, щойно обраний (в 1994 році) новий, активний, "міцний господарник" президент Леонід Данилович Кучма.
Зрештою, Лазаренко і Марчук пересилили Кучму, який тоді ще не забрав такої сили, яку ми пам'ятаємо по подіям 2004 року.
22 грудня 1995 року була прийнята Постанова №1033, якою затверджувався так званий "територіальний" принцип постачання газу на оптовий ринок. Якщо в двох словах - "Ітеру" директивним способом обмежували в поставках газу лише в декількох регіонах (за дивним збігом, саме тих, де потім було "удільне князівство" Партії Регіонів). Це було позитивним ефектом.
Був і негативний. Ця постанова дозволяла Павлу Лазаренку натурально брати гроші за саме право постачання газу на оптовий ринок тієї чи іншої області. Хочеш продавати газ - плати стільки, стільки і ось стільки, на ось ці рахунки. Якщо хочете знати, коротку суть "справи Лазаренка" в Сполучених Штатах - це вона і є, банальна справа про рекет і визиск за право торгувати газом. Так що абсолютно закономірно, що в травні 2004 році федеральний суддя Мартін Дженкінс перекваліфікував Юлію Тимошенко в статус свідка і фактичної жертви, а всі звинувачення з неї зняв.
Курйозна підробиця: в часи Януковича, коли Тимошенко в 2010-2011 рр. судили за газові контракти (до речі, суддя Родіон Кіреєв, який її судив - в 2013 році, не очікуючи перемоги Євромайдана, втік в Росію і зараз трудиться там в системі путінського кривосуддя) - так от, в ті часи була така сутяжницька компанія, UTICo, яка повсякчас намагалась реанімувати справу Лазаренка із Тимошенко у якості підсудної. Робила вона це за допомогою "позовного спаму" - в американській системі правосуддя не допускається перегляду уже закритих на федеральному рівні справ, але можна подати новий, переформульований позов. UTICo подала десять таких позовів. Всі вони були відхилені, а сама компанія отримала пряму заборону подавати взагалі будь-які позови стосовно справи Лазаренка.
Тому коли вам будуть казати про "недорозслідувану справу Лазаренка" - просто посмійтесь. Якби там щось було недорозслідуване американським судом, хоча б один позов UTICo був би прийнятий.
Менше з тим, повертаємось до 1995 року. Схема, створена Лазаренком, була надзвичайно проста. Трейдери, допущені урядом до поставок, працювали на гуртовому ринку, де газ за середньозваженою ціною купують комерційні компанії - металургія, хімпром, інші виробництва. А комунальним підприємствам - отут особлива увага - газ мала постачати українська компанія "Держнафтогазпром", розпорядником якої було Міністерство Економіки, і яка видобувала український газ. Так що коли хтось буде розповідати, як бідні українці платили за газ ЄЕСУ - можете також посміятись, бо такого ніколи в житті не було. До утворення "газового ринку" споживач завжди мав прямий доступ до українського газу і завжди платив безпосередньо державі.
В 1996 році ринок, в результаті, виглядав приблизно ось так:
- "Ітера-Україна" поставили на гурт 21,21 млрд. кубів;
- "Єдині Енергетичні Системи України" - 25,2 млрд. кубів;
- "Інтергаз" (іще одна компанія Ігоря Бакая - прим.) - 7,8 млрд. кубів;
- "Укрзакордоннафтогаз" (спільне підприємство із США по розвідці українського газу) - 2 млрд. кубів;
- "Олгаз" - 0,85 млрд. кубів.
Чи побачили ви те, що побачив я? Саме так - українська компанія ЄЕСУ активно почала витісняти "Ітеру" з ринку.
Справа в тому, що "Ітера" представляла собою звичний варіант бізнесу по-російськи - спершу споживач заганяється в хронічні борги, а потім робиться пропозиція продати долю, а потім і все підприємство. Саме таким чином вся промисловість тієї ж Білорусі була повністю поглинена російським істеблішментом. А в Україні кінця 90-х років всюди царив бартер, так що це було не просто, а дуже просто - треба просто не приймати платіж, а вимагати "живих грошей", яких у підприємства, само собою, не було.
ЄЕСУ пропонувала зручну альтернативу. Це був горизонтально інтегрований концерн по типу японської корпорації "кенрецу" - тобто, навколо банків та міжнародного трейдингу - фактично, це щось на зразок приватної біржі. ЄЕСУ брала у українських компаній товар, продавала його за кордоном (адже більшість компаній, особливо дрібних, виходу на зовнішній ринок не мало), а на виручені гроші купувала газ - за винятком "відсотка", який і становив прибуток компанії. Газ був російський та туркменський, але придбаний на комерційному ринку - тобто, принаймні, "очищений" від політичної складової.
Саме тому після демонополізації українського ринку ЄЕСУ неочікувано захопила ринок постачання газу на гурт в Дніпропетровську, Донецьку, Полтавську, Черкаську, Сумську, Кіровоградську та Миколаївську області.
Знову ж таки, зверніть увагу, ЄЕСУ не просто потіснила "Ітеру" та структури Бакая, а буквально "з ногами" залізла в зону, яку вони вважали своєю вотчиною - в Донецьку область. У якості вишеньки ЄЕСУ активно ламала таким чином і "президентський бізнес" - адже, як нам відомо, головним лоббістом "Ітери" був Леонід Кучма.
Останнє і було причиною відставки Лазаренка, адже Росія почала прямо вимагати від Кучми повернення монопольного принципу постачання газу в Україну - воно й не дивно, ламається схема економічного підкорення України. Тепер росіяни були більш категоричні - тільки прямий контракт, тільки міждержавного рівня, і тільки із політичною складовою. В обмін обіцяли "знайти розуміння" із інтересами і самого Леоніда Кучми - саме в цій точці і почалась історія газу як "монопольного президентського бізнеса". На додачу Сапармурат Ніязов зненацька ліквідував фірму "Туркменросгаз" і припинив поставки газу в Україну - такою була перша "газова війна" в історії України.
Після відставки Лазаренка 16 липня 1997 року новим прем'єр-міністром став Валерій Пустовойтенко. Він спробував знову повернути на ринок Ігоря Бакая, щоб зберегти хоча б видимість енергетичної незалежності. Але росіяни просто відмовились приймати платежі - в результаті станом на кінець 1997 року 70% газу, поставленого Україні, оплачено не було. Це і є той самий борг, який потім Кучма і Пустовойтенко "оплатять" ракетами та літаками. Станом на липень 1999 р. він становив 1 млрд. 110 млн. дол. - на ті часи астрономічна сума.
Зрештою, як ми знаємо, Пустовойтенко здався. Він передав поставки газу в Україну фірмі "Ітера", а також заключив угоду про передачу Росії ракет Х-55, яка була закріплена Постановою Кабміна №2032 від 2 листопада 1999 року. Тобто, виконав абсолютно всі хотєлки Кремля.
На цьому місці моя попередня стаття закінчувалась. І саме тому проти неї було висунуто аргумент - так, підписав цю кабалу Пустовойтенко, але ж Тимошенко виконала.
Так от, не виконала. Юлія Тимошенко, вступивши на посаду 30 грудня 1999 р. (особливо собі цю дату відмітьте), тут же повела активну кампанію на... повне викидання "Ітери" з ринку. Скасування бартера, яким вона і по сьогодні пишається, било не лише по вітчизняній енергетичній олігархії, яка вимивала гроші з електроринку, а й знищувала основну російську схему поглинання українських підприємств - а отже, знищувала бізнес "Ітери".
Щоб ви собі уявляли порядок сум - тільки після скасування бартера в бюджет надійшло порядка 10 млрд. грн. (по курсу 2000 р. це близько 543 млн. дол.)
Але цього мало - в серпні 2000 року (якраз цими днями будемо святкувати 23-річчя) Юлія Тимошенко оголосила про два масштабні проекти:
- початок проектних робіт над газопроводом із Туркменістана в обхід Росії, із приєднанням до української ГТС (потім цей проект трансформується в міжнародний "Білий потік" - який, на жаль, реалізований не був);
- укладання прямого контракту із Туркменістаном на поставки газу по ціні 42 долари за тисячу кубів, Росія же отримувала живі гроші за транзит - в розмірі 2 дол. за 100 км.
От вам і "зустрічі в ботфортах". Так само, як зараз події прикривають "каблуками" - тоді для цього слугували "ботфорти".
Ці два проекти викликали в Кремлі таку паніку, що в Київ негайно прилетів сам Валерій Отчерцов, тоді уже президент "Ітери" та високопоставлений чиновник в уже путінському оточенні, а російські газети вийшли із величезними заголовками "У "Итеры" отбирают Украину" (особливо зверніть увагу на контекст і залог - ні разу не палєво). Скриншот однієї із таких газет я покладу в коменти - вона чудом збереглась в архіві.
А тепер просто дати, ну абсолютний же збіг:
- 9-11 лютого 2001 р. Путін зустрічається із Леонідом Кучмою, де приймається рішення про об'єднання енергетичних систем двох країн;
- 13 лютого 2001 року Генеральна Прокуратура України арештовує Юлію Тимошенко;
- 19 лютого 2001 року "Ітера" заключає контракт із Туркменістаном на нових умовах, і стає газовим монополістом з поставок газу в Україну.
Причому ціна ще й підскочила вдвічі - бо Тимошенко пропонувала 42 долари за тисячу кубів, а "Ітері" платилось по 80 доларів. Так, по 80. "Папісят" був тільки газ, який постачався в обмін на транзит, а фіксована ціна на 50 доларів на всі обсяги була встановлена тільки з 8 серпня 2004 р. як "передвиборчий подарунок дружнього спонсора" Віктору Януковичу.
Ось такі "газові ювілеї" ми святкуємо в серпні...